en
Menu
Strona główna - Galeria Arsenał

Катерина Лисовенко. Кладовищенський сад

27.05.2022 - 30.06.2022 / 18:00

Катерина Лисовенко. Кладовищенський сад

27.05.2022 - 30.06.2022
Otwarcie: Otwarcie: 27.05.2022 / 18:00
Miejsce: Miejsce: Галерея Арсенал у Білостоку, вул. А. Міцкевича, 2, 15-222, Білосток, Польща
Kuratorka: Kurator: Еліза Урванович-Роєцька
A-
A+

Катерина Лисовенко. Кладовищенський сад

27.05–30.06.2022

кураторка: Еліза Урванович-Роєцька

Галерея Арсенал у Білостоку
вул. А. Міцкевича, 2, 15-222, Білосток, Польща

виставка призначена для дорослих глядачів

 

Виставка «Кладовищенський сад» є своєрідним щоденником війни української художниці Катерини Лисовенко, яка через російське вторгнення була змушена разом із дітьми покинути рідний Київ та Одесу. На виставці представлені щоденні нотатки художниці, у тому числі репродукції робіт, які не вдалося евакуювати з її майстерні в Києві, а також малюнки та картини, які були створені після початку війни в Україні, під час вимушеної міграції (завдяки резиденції художниці в Офісi художніх виставок у Зеленій Гурі та Грац). Як пише Лисовенко:

«Я не хочу, щоб все знищили знову, я не хочу, щоб те, що встигли знищити, було забуте, я хочу, щоб країна-сад продовжила проростати. Її не вперше прийшли руйнувати. Я не хочу нічого забувати. Я тепер кладовище, що рухається. Це мій спосіб зберегти те, що зруйновано навколо мене і в мені.

Кладовище – місце спогадів. Там проростає нове життя, і спільний сад на кладовищі структується різними спогадами.

[…] у своєму кладовищенському садку я роблю утопічний акт воскресіння, акт незгоди з черговим відтворенням безіменних могил, насильства, вбивств. Я не згодна з цим. Світ поки неможливий без війни, але я не згодна з цим».

***

24 лютого я покинула свою квартиру на вулиці імені Миколи Мурашка, його племінника, київського художника Олександра Мурашка, застрелили більшовики в 1919 році.
Олександр Мурашко один з моїх улюблених художників, він також заснував академію, в якій я вчилась. В академії кожен день я проходила повз табличку з десятками репресованих загиблих в радянських таборах і вбитих художниць та художників.
В одній з майстерень академії напівзнищена фреска бойчукістів, її ледь видно, як і згадки про розквіт авангардного українського мистецтва в 1910–1920.
Нещодавно, перед війною, я побачила фрагмент монументального рельєфу «Стіна пам’яті» А. Рибачук і В. Мельниченко, який за рішенням цензури залили бетоном в 1980-ті, я дивилась і плакала, і була дуже щаслива, що побачила цей фрагмент, і дуже хотіла побачити всю роботу, зараз війна, я не знаю, коли зможуть продовжити вивільнення «Стіни пам’яті» від бетонної цензури.
Багато речей і людей в українській культурі залишилися лише як таблички з іменем на кладовищі, працю людей зруйновано, їх вбито. Дуже багато часу проходить, поки усвідомлюєш, що це втрати, а не відсутність.
Час проходить, з тріщин між втраченим і вцілілим проростають нові явища, але кожен і кожна відчувають пустуючі місця в собі. До війни ми думали, як багато всього важливого не описано, не вистачає рук, щоб це описати, а що не описано, тому загрожує забуття, і зараз нас, як і в 1930-х, 1940-х, хочуть знищити.
Почали відтворюватись і проростати культурні інституції, нова школа, нові дитячі садки, тепер все це під загрозою, дещо вже зруйновано.
Як це осягнути. Закриті, зруйновані університети, лікарні, садки, школи, музеї, магазини, підприємства, заводи, мільйони людей, що полишили дім, сотні тисяч депортованих, тисячі вбитих.
Я не хочу, щоб все знищили знову, я не хочу, щоб те, що встигли знищити, було забуте, я хочу, щоб країна-сад продовжила проростати. Її не вперше прийшли руйнувати. Я не хочу нічого забувати. Я тепер кладовище, що рухається. Це мій спосіб зберегти те, що зруйновано навколо мене і в мені.
Кладовище – місце спогадів. Там проростає нове життя, і спільний сад на кладовищі структується різними спогадами.
В академії ми вивчали реалістичний живопис, це спадок з радянських часів, в фонді академії дуже багато живопису про подвиги, героїв і страждання другої світової. Мені дивно було бачити як страждання з сюжетів реалізуються російськими окупантами, які міфологізували другу світову настільки, що створили з її спотворених останків нового фашитського монстра, моєю першою реакцією було повертання Україні суб’єктності в боротьбі як з фашизмом 20-го століття (Росія апропріювала спільну перемогу), так і 21 століття.
Я також звернулась до своїх власних доробок з темою утопії. Я довго не розглядала утопію, як щось, з чим можу працювати, адже я дуже добре знайома з тим, як мистецтво може бути інструментом для знецінення живих заради утопії, як це було в радянському станковому і монументальному мистецтві. Але після прочитання визначення Р. Барта утопії не як тотальності і, як наслідок, відсутності політики, а як різноманіття, що примножує саме себе, я перестала боятись працювати з утопією, і репрезентувати своє утопічне бачення, як маленький садок у великому спільному саду. Тож у своєму кладовищенському садку я роблю утопічний акт воскресіння, акт незгоди з черговим відтворенням безіменних могил, насильства, вбивств. Я не згодна з цим. Світ поки неможливий без війни, але я не згодна з цим.

Катерина Лисовенко


Я ношу в собі сади скорботи, сади гніву від непоправної
втрати, я запам'ятовую усе, що зникає, я хочу дихати
ширше, щоб помістити у собі більше, я тепер цвинтар,
що рухається

Катерина Лисовенко, 8.03.2022

 

Війна в Україні розпочалась не 24 лютого 2022 року. Ця війна триває вже 8 років. Постійна думка про її можливість давно визначила перспективу наступних поколінь українок і українці. Пам’ять про Другу світову війну, глибоке усвідомлення травми предків та імперіалістичних спроб Росії назавжди врізалися в повсякденне життя України та вплинули на повсякденний вибір, дії та настрої. Це було і є особливо помітно у творчості таких художників, як Микита Кадан, Антігонна, Катерина Лисовенко. У них також було оголошення війни... Чому так мало з нас уважно читає їхні твори?

Саме це усвідомлення та пам’ять змусили Катерину Лисовенко інстинктивно знати, що робити, коли розпочалася війна: якнайшвидше зібрати дітей, вийти з квартири, вийти зі студії і вирушити в невідомість, не забуваючи при цьому, що вона художник. Вона взяла з собою найнеобхідніше та два тюбика чорнила. Свої роботи (картини та малюнки, багато з яких великого формату), вона не встигла взяти. Частину з них згодом вдалося евакуюватися з Києва, на який напали росіяни, до більш мирного Ужгорода. Деякі, проте, залишилися в майстерні (наприклад, один із скетчбуків із малюнками, зробленими незадовго до 24 лютого 2022 року).

Познайомтеся з творчістю Катерини Лисовенко, неординарної жінки та художниці. Людина, яка, живучи в травмах війни та вимушеній самотній еміграції з дітьми, не забула, що мистецтво – це її покликання, і через нього вирішила зберегти пам’ять про жорстокі образи та тексти війни в Україні. Вона також вирішила сміливо назвати причини цього вторгнення. Водночас, як мати, яка сама доглядає за своїми дітьми-емігрантами, вона фільтрує ці наративи через досвід і досвід материнства. Вона розділяє з нами інтимність і чутливість. Її роботи водночас делікатні й жорстокі, дискурсивні й емоційні, до болю автентичні.

«Події війни жахливі і незрозумілі, але саму появу війни можна і потрібно проаналізувати. Я вважаю великою помилкою розглядати цю війну як випадкове божевілля російського лідера. Війна є наслідком розвитку російської державності щонайменше за останні триста років. Україна боролася з цією проблемою протягом кожного століття. Кожна нова війна схожа, але не схожа на попередню. Радянська Україна не була колонією у звичному розумінні цього слова. Радянська Росія розвинула форму тоталітаризму, яка змінила суспільство підкорених країн» — пише художниця у своєму журналі 4 березня 2022 року.

«Ще буде час для роздумів. Тепер наша роль — виступити свідком», — сказав український художник Микита Кадан, який зараз перебуває в Києві, під час панно «Коли слова застряють у горлі». Соціальна та мистецька реакція мистецької спільноти на війну та політичні протести (11 травня 2022 р.).

Тому виставка є своєрідним свідченням і суб’єктивним аналізом війни. Коментуючи жорстокі події, посилаючись на жорстокість дійсності, худлжниця кричить від імені розлючених українок та українців молодого покоління., які намагаються вийти за межі ролі жертв.

Показуємо, між іншим твори, створені до дня вторгнення Росії в Україну, які були перевезені до Польщі з Ужгорода: «Викрадення Європи» (20.12.2021) і без назви (22.02.2022). Вони будують наративну вісь виставки, вказуючи у випадку з першою, між іншим, про байдужість Європи перед небезпекою війни та загрозою, що ховається на континенті, а у випадку останньої – про гнів і злодіяння України.

Наступні роботи, створені вже після 24 лютого 2022 року, коментують жорстокість воєнних подій та наративи, пов’язані з війною. Назви творів містять денну дату, оскільки вони створювалися по ходу. Дуже часто їм передував запис у щоденнику художниці, тому фрагменти тексту з’являються і в просторі самої виставки або безпосередньо біля робіт, або у вигляді роздруківки, доступної для відвідувачів.

Представляємо також оригінальний скетчбук художниці, в якому вона малювала після виїзду з рідних міст Києва та Одеси, і згадані вище тюбики чорнила, які вона встигла забрати з собою з улюбленої майстерні в Києві.

Репродукції вибраних робіт, які не вдалося евакуювати з київської майстерні, з’являться у виданні, підготовленому Галереєю Арсенал у Білостоці, що містить уривки із щоденника художниці.

Еліза Урванович-Роєцька, кураторка виставки


Зузанна Сенковська
Світ під повіками

Серія робіт Катерини Лисовенко, експонована на її індивідуальній виставці „Цвинтарний сад” у галереї „Арсенал” у Білостоці, спонукає до роздумів про подвійну роль живопису: як елемент опору і як своєрідний футляр для мікросхем пам'яті. Спогад і „утопічний акт воскресіння”[1], здається, відіграють ключову символічну роль у творчій філософії митця. Тут пам’ять – це безпечний простір, де люди, місця та ідеї можуть вижити, захищаючись від зла, руйнування та забуття.

В даному випадку мова йде про подвійну роботу пам'яті. Деякі роботи художниці, представлені у вигляді репродукцій, не змогли евакуювати з майстерні в Києві. Чи існують вони досі?

Найвизначнішим об’єктом виставки є артефакт етюдника художниці, в якому вона малювала після вимушеного від’їзду з України. Слід підкреслити, що його форма відповідає живопису Лисовенка.

У своїх ранніх роботах художниця зверталася до легенд і найважливіших пам’яток культури України; історичні сюжети українських земель та східнослов'янські мотиви змішує з фантастичним світом грецької, римської та німецької міфології. На малюнках, розписах і фресках зображені богині, кентаври, русалки[2] (хоча також, наприклад, постаті Кія, Щека, Хорива та Либеді[3]); її роботи виставлялися на вулицях українських міст у вигляді банерів та транспарантів.

В останній серії, представленій у галереї „Арсенал”, художниця продовжує створену до цього часу мову живопису та репертуар символів, доповнюючи його та розширюючи новими формами та змістом.

Особливо охоче він розміщує героїв своїх творів у садах, розглядаючи їх як символічне місце. Сади пам'яті населяють міфічні істоти, фауну, кентаври, пани. У творах Лисовенка вони здаються довірливими, добрими і ніжними створіннями. Серед дерев і розливів художник також представляє дітей, матерів, жінок і дівчат.

До групи робіт, що увійшли до виставки „Цвинтарний сад”, входить також військова тематика. Але йдеться не про бойову чи бездушну документацію. Швидше, це гострий атлас жахів, приправлений прямотою та іронією. Ескізи та картини кишать трупами, скурченими цивільними, безпорадними фігурами, скелетами немовлят, зґвалтованими та розчленованими тілами. Художниця дає голос усім їм, відкриваючи зони анонімності. У серії барвистих малюнків аквареллю (рідше акрилом) на папері вона ставить перед глядачем жорстокість і правду. Водночас спирається на естетику та мову класичної карикатури та військової сатири (жертви показують фейк агресорам, імперіалістам, хвору ідеологію тощо).

Лисовенко створює графічні плакатні композиції, поєднує живописні засоби з рукописними нотами. „NATO. Help our angels! Close the sky!” (повторюване в ЗМІ та пресі гасло „Закрити небо над Україною”) нагадує антивоєнний плакат „Nie wieder Krieg” (ніколи більше війни) Кете Кольвіц 1924 року.

Художниця розповідає про історичний клінч України, послідовних часів  великого терору та великого голоду, петлі наступних воєнних років (Вечір в Україні. 2022, 2014, 50-ті, 40-ті, 30-ті, 20-ті). Вона постійно коментує хід кошмару. Відірвана кінцівка з іронічною ноткою „Dead legs do not come to EU and NATO” (Мертві ноги не йдуть в ЄС і НАТО), закинута посеред поля гігапеніс-ракета з написом „за детей” (за дітей) або витвір Російський герой визволив дітей красномовно ілюструють російські злочини в Україні та супутній йому цинізм. Деякі замальовки Лисовенко воєнного часу пов’язані між собою гаслом „Propaganda of the living world” (Пропаганда живого світу). Художниця також звертається до фотографічних кадрів, які стали символом цієї війни, і відтворює медійні образи смерті та жорстокості. Тіло (дитини?) пронизане кулею, над якою нахиляються медики; братські могили; залиті кров'ю тіла жертв зґвалтування, трупи, залишені в безладі.

Вище згадана збірка творів Лисовенко входить до канону світового мистецтва часів воєн і великих світових конфліктів; у серії антивоєнних маніфестів і документів про вбивства та жорстокість. Автор звертається до цього канону свідомо і з умислом. Таким чином, порушує питання повторюваності історії, незводності страждання, а також його позачасності чи безчасності. (Зрештою, іконографія страждань глибоко увійшла в історію мистецтва та візуальної культури).

У творчості Лисовенко переплітаються сюжети військової документації, реєстрація реальності та розповіді про паралельні світи переплітаються із забороненим, поганим і красивим, уявним і немислимим. Час і сьогодення втрачені і пронизані. Так само, як зло і руйнування були можливі в світі, настільки древньому, що навіть міфічному і також це можливо сьогодні, тут і зараз. Отже, кентаври, що виходять з ями, виритої в червоній землі, стоять на краю братської могили?

Як би це не звучало, є війни, які тривають у масовій пам’яті, а також є вбивства та геноциди, які зникають із свідомості світу. І те, що важко написати: їхня вага залежить від ієрархії значень. У своїх творах Лисовенко в дусі жанрового синкретизму поєднує ескізну малярську документацію, історичний документ із картинами, сповненими символізму й таємниці, реалізму й магії. Такий спосіб порушує можливість ієрархізації та потенціал оцінки.

Величезна сила творчості Лисовенко — це чудова ефективність семінарна. Живопис яскраво демонструє хорошу майстерність і ґрунтовну формальну підготовку художниці, володіння малюнком, вміле використання кольору, відчуття настрою. Її майстерні навички дозволяють їй вільно змінювати розміри та техніки, від великоформатного олійного живопису, через дрібні розмиті роботи до швидких ескізів.

Видно, що Лисовенко охоче вступає в діалог з класиками українського живопису (і середньоєвропейського), полемічно „ковзає” межами стилів: реалізму та соцреалізму; охоче вступає в діалог з класичним почуттям стилю.

У тексті, що супроводжує виставку „Цвинтарний сад”, Лисовенко розповідає про враження, яке справив на неї контакт із віднайденим фрагментом Стіни пам’яті, монументальним барельєфом Ади Рибачук та Володимира Мельниченка[4]. Здається, що ця довідка має особливу силу, адже це твір про історичну пам’ять і забуття. Про нещодавно відновлений з глибин небуття твір. Стіну насилу збудували в особливому місці; цензурована владою була залита бетоном. Лише невелика його частина була представлена в рамках Київського Тижня Мистецтв 2018 року[5]. Російська агресія ставить під сумнів, чи коли-небудь вдасться витягти з-під бетону всю роботу.

Лисовенко, створюючи власну „діаристичну реальність”[6] і усвідомлюючи потенційну втрату деяких своїх творів, так чи інакше опиняється в цьому символічному переплетенні. Варто рішуче підкреслити, що Лисовенко не фетишує та не стосує порнографічного зображення війни та страждань. Вона розповідає свою історію: художниці, жінки, матері, дочки, берегині індивідуальних і колективних історійб які стикаються з тут і зараз. У цьому сенсі мистецтво Лисовенко виключно жіноче й виключно історичне.

 

[1] К. Лисовенко, без назви, текст, що супроводжує виставку в галереї „Арсенал” у Білостоці, https://galeria-arsenal.pl/wystawy/kateryna-lysovenko-ogrod-cmentarny (доступно 22.05.2022).

[2] Значення: наполовину жінка, наполовину птах або наполовину жінка, наполовину риба.

[3] Див. https://secondaryarchive.org/artists/kateryna-lysovenko/ (доступно 21.05.2022).

[4] К. Ливовенко, дз. цит., див. також Dlaczego w sztuce ukraińskiej są wielkie artystki (чому в українському мистецтві є великі художниці), ред К. Яковленко, Варшава 2020, с. 24–25.

[5] „Минулого місяця невеликий шматочок бетону урочисто зкували до відкриття Київського Тижня Мистецтв. Є надія, що завдяки краудфандинговій кампанії вдасться прибрати решту” (власний переклад), пише А. Хаус у статті „How the city of Kyiv is reckoning with its Soviet past” (як місто Київ рахується зі своїм радянським минулим), Аполлон. The International Art Magazine, 11 June 2018, https://www.apollo-magazine.com/kyiv-art-week-2018/ (доступни 21.05.2021).

[6] Цитую цей термін за П. Родаком, див нп, Між записом і літературою. Щоденник польського письменника ХХ століття, Варшава 2011.


Багатокультурний ігровий майданчик «Арсенал»

Ігровий майданчик «Арсенал» ще більше відкривається для багатокультурної аудиторії, роблячи в їх розпорядженні половину лаунжів Галереї на час виставки Катерини Лисовенко. Майстер-класи, кінопокази, психологічні заняття білоруською, польською та українською мовами, адресовані до різновікових груп, проводитимуться в кімнатах, окремих від виставки. Незабаром буде доступний детальний розклад заходів.

Концепція та координація:
Єва Хацановська, Катажина Кіда, Юстина Колодко-Бєткал, Малгожата Копчевська, Ізабела Ліжевська, Роксана Мрочко, Еліза Урванович-Роєцька

 

Галерея Арсенал - міська культурна установа

Медіа-партнери

Ogród cmentarny. Widok wystawy

Ogólny widok wystawy.

Powiązane Wystawy

27.05 - 30.06

Kateryna Lysovenko. Ogród cmentarny